Це заохочується – терпіти біль, жертвувати собою. Навіщо? Щоб набути сумнівного статусу страждальниці, а наприкінці життя сакраментальне «відмаялася, голубонько».
Просто це вигідно системі, мати таких зручних громадян. І якщо ви страждали 20 років, це говорить не про ваш героїзм, а про те, що до вас туго доходить.
Страждання — це не мета, а сигнал того, що треба змінити ситуацію…
Жінки вважають, що перенесені в житті страждання роблять їх кращими, чистішими і духовнішими.
У мене погана новина для всіх, хто думає також.
Вас обдурили.
Страждання саме по собі нікого не робить чистішим, духовнішим і ближчим до небес.
Страждання дано людині для того, щоб вона зрозуміла, що йде не туди.
Страждання не мета, а інструмент, навігатор, сигналізація. Але люди плутають сигналізацію з автомобілем. І думають, що на стражданні можна кудись поїхати. Виїхати можна тільки на ще більше страждання.
Коли людина відчуває біль – це сигнал «Зміни ситуацію». Дуже проста сигнальна система.
Наприклад, живе жінка із чоловіком, який п’є, принижує, гуляє тощо. Її страждання кажуть їй – зміни це. Але вона вперто продовжує жити з тим, хто завдає їй муки.
Ще й переконуючи себе, що її вічний біль — це медаль на груди. Що чим більше вона страждає, тим більше щастя заслужить потім. Однак вона заслужить ще більшого страждання. І більше нічого.
Інший приклад – сидить людина на роботі, де її не цінують, мало платять, знецінюють. Страждає. І продовжує сидіти. А потім розповідає нащадкам – та що ви знаєте про життя! Ось я настраждався, все життя терпів.
Загалом, прикладів довкола маса, я їх називаю «Настенька з Морозко». Дуже, дуже шкідлива казка! Як втім, і десятки інших про страждальниць, які отримали в результаті за свої страждання корони, принців та багатства.
Духовне зростання починається не з страждання. Ви можете мучитися рік, два, вісімнадцять, та хоч усе життя.
Духовне зростання починається з запитання: “Що мені зробити, щоб змінити це?”
Але миші продовжують їсти кактус. Тому що так заведено в нашій культурі, релігії, літературі.
Це заохочується – терпіти біль, жертвувати собою. Навіщо? Щоб набути сумнівного статусу страждальниці, а наприкінці життя сакраментальне «відмаялася, голубонько». Просто це вигідно системі, мати таких зручних громадян.
Духовне зростання починається з моменту усвідомлення – я страждаю, і я хочу це змінити. І неважливо, чи страждали ви до цього моменту пробудження двадцять років, чи двадцять хвилин. Час не має значення, як і кількість ваших перипетій.
Якщо ви страждали 20 років, це говорить не про ваш героїзм, а про те, що до вас туго доходить.
У духовному зростанні має значення лише одне: рішення змінити ситуацію та дії у цьому напрямі.