Коли цей світ зламався?
Вчора гуляла з сином в місцевому парку. Руслан захотів пострибати на батуті, знаєте такі розваги, які ви можете взяти собі в аренду за певну кількість гривень на певний відрізок часу? 10 хв – 35 грн.
«Пропуск» до атракції контролює дівчинка, яка і веде касу, років 13-14 з вигляду.
І ось, поки моя задоволена дитина стрибала, показуючи як робити сальто дітям, які долучились до забави, спостерігаю таку картину. До дівчинки-контролера підходять двоє дітей. Старший хлопчик, років 10, який веде, певно брата, з вигляду – однолітка мого сина до центру веселощів в парку. Скромно, охайно одягнуті діти.
Питають у дівчинки – контролера:
– Доброго дня, вибачте, а скільки коштує пострибати на батуті?
Дівчинка-контролер, закочуючі очі:
– Дорого.
Тут вже моє серце починає калатати швидше, але я просто спостерігаю далі.
Хлопчик продовжує:
– Ну скільки коштує? У мене є 20 гривень, цього вистачить?
– Ні, цього вистачить хіба на 5 хв.
Відрізає дівчинка-контролер, очима шукаючи підтримку у дорослих навколо неї, які дарують хлопцям принизливі погляди, зупиняючись на їх легких літніх капцях в дощову погоду.
Хлопець розважливим тоном:
– То він зайде на 5 хвилин!
Дівчинка-контролер зі зневажливою посмішкою, цокаючи кінчиком нігтя по годиннику:
– Час пішов.
Старший хлопчина починає хутко скидати капці з малого, просовуючи його до батута.
Батьки в оточенні мене випромінювали помітну напругу через хлопчика, який босоніж стрибав біля їх дітей.
А сам хлопчина… захоплюючись сміхом стрибав, кричав від захоплення, випромінюючи кожною клітинкою радість.
Наш з Русланом час перебування на батуті підходив до кінця, про що мені повідомила дівчинка-контролер.
– Продовжіть нам ще на 10 хв, і цьому хлопчику також.
– Якоооому ще хлопчику? Протягує дівчинка-контролер.
– Ось цьому. Показую на босого малюка.
– Ви хочете заплатити за НЬОГО? – усміхається дівчинка, споглядаючи на мене, ніби я сказала, що вчора вечеряла з прибульцем.
– Так. – Строго кажу я, протягуючи гроші.
Далі дівчинка мовчала. Як і всі учасники процесу, включаючи і інших дорослих.
По закінченню 10 хвилин всі вийшли із батуту і розійшлись по парку.
Направляючись зі сином в сторону виходу із парку чую:
– Тьотя, тьотя!
Повертаюсь, стоять двоє хлопчин:
– Тьотя, дякую.
– Будь ласка.
Ідучи додому думаю – це суспільство приречене. Які зміни мали відбутись в голові дівчинки-контролера, дорослих батьків поруч, щоб вони могли так розділити двох абсолютно однакових дітей чотирьох років плюс/мінус – мою дитину, та цього хлопчика? Адже єдина різниця між ними – вони народились в різних сім‘ях. Все. Це діти, які ще не встигли нікого скривдити, не встигли встати на свої ноги в житті. Яка між ними різниця? То що їх так розділяє в очах інших людей?
Цей світ, певно, зламався
Юліанна Федько